Декілька аргументів на користь читання дитині на ніч
Перш за все, казка на ніч – демонстрація вашої любові до дитини. Читаючи дитині на ніч, ви не лише розважаєте і розвиваєте її, ви в такий спосіб демонструєте їй свою любов. Може здаватися: ну що можуть дати 15 хвилин читання? Не сумнівайтеся – дуже багато! Якщо ви читаєте дитині на ніч щодня, дитина точно знатиме, що її люблять, про неї піклуються. І жоден мультик або аудіодиск з казочкою не замінять рідного голосу та батьківського тепла. Читання на ніч – це дуже потужна моральна підтримка для дитини. Замінюючи читання фільмом або мультиком, пам’ятайте, що це вже готові продукти фантазії якоїсь людини. А цікава книга чи казка дають дитині можливість створити власний світ, пофантазувати. І правильний розвиток дитини – це розвиток насамперед її уяви.
По-друге, казки допомагають дитині усвідомлювати свій життєвий досвід і переживання. Слухаючи казки, малюк має унікальну можливість стати сильним, хитрим і спритним, добрим і великодушним, сміливим і мужнім. Тобто знайти своє місце в реальному світі. Навіть страшні та сумні казки, на думку психологів, потрібні. Адже і страх, і сум – це нормальні людські почуття, яких не потрібно уникати. Але, читаючи дитині на ніч, важливо вибирати перевірені часом твори. Найкраще – народні, що відповідають світосприйняттю дитини. Тобто, якщо батько малюка росіянин, а ви – українка, читайте дитині і російські, і українські казки. Звісна річ, не варто читати страшні казки на ніч. Особливо якщо ваша дитина дуже вразлива.
По -третє, читаючи дитині ми розвиваємо її мовлення та пам'ять.
Виділяйте час для дітей, читайте їм казки. Дитина буде відчувати увагу до себе, а ви прищепите їй любов до читання.
Коза-дереза
Були собі дід та баба. Поїхав дід на ярмарок та й купив собі козу. Привіз її додому, а рано на другий день посилає дід старшого сина ту козу пасти. Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому. Тільки до воріт став доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!
От дід розсердився на сина, що він погано худоби доглядає, та й прогнав його.
На другий день посилає другого сина — меншого. Пас, пас хлопець козу аж до вечора та й став гонити додому. Тільки став до воріт доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!
От дід і того сина прогнав.
На третій день посилає вже жінку. От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала доганяти до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні дідусю, я й не пила, я й не їла: бігла через місточок, ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!
От дід прогнав і бабу.
На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпростець пішов; став на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!
От тоді дід розсердився, пішов до коваля, висталив ніж, став козу різати, а вона вирвалась та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку,— вона туди вбігла та й заховалась на печі.
От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається:
— А хто, хто в моїй хатці?
А коза сидить на печі та й каже:
— Я, коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена! Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету,— Тут тобі й смерть.
От зайчик злякавсь, вибіг з хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:
— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!
А ведмідь:
— От я його вижену! Побіг до хатки:
— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:
— Я, коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена! Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету,— Тут тобі й смерть!
Ведмідь і злякався.
— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
От ізнов пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:
— А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!
А вовк:
— От я його вижену!
— Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.
— Отже, вижену.
Побіг вовк до хатки та й питається:
— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:
— Я, коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена! Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету,— Тут тобі й смерть!
Вовк і злякався.
— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається :
— А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!
А лисичка:
— От я його вижену!
— Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав — не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!
— Отже, вижену.
Побігла лисичка до хати та:
— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:
— Я, коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена! Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету,— Тут тобі й смерть!
От лисичка теж злякалась.
— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче. Коли це лізе рак-неборак та й питається:
— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!
А рак:
— От я його вижену!
— Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!
— Отже, вижену!
От поліз рак у хатку та й питається:
— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:
— Я, коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена! Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету,— Тут тобі й смерть!
А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:
— А я, рак-неборак, Як ущипну,— буде знак!
Та як ущипне козу клешнями!.. Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно! От тоді зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує. Та й став жити в своїй хатці.
Рукавичка
Ішов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку.
От біжить мишка, улізла в ту рукавичку та й каже:
— Тут я буду жити!
Коли це жабка плигає та й питає:
— А хто-хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка. А ти хто?
— Жабка-скрекотушка. Пусти й мене!
От уже їх двоє. Коли біжить зайчик. Прибіг до рукавички та й питає:
— А хто-хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто?
— А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене!
— Іди!
От уже їх троє.
Коли це біжить лисичка — та до рукавички:
— А хто-хто в цій рукавичці живе?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка та зайчик-побігайчик. А ти хто?
— Та я лисичка-сестричка. Пустіть і мене!
— Та йди!
Ото вже їх четверо сидить. Аж суне вовчик — та й собі до рукавички, питається:
— А хто-хто в цій рукавичці живе?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто?
— Та я вовчик-братик. Пустіть і мене!
— Та вже йди!
Уліз і той. Уже їх п'ятеро.
Де не взявся — біжить кабан.
— Хро-хро-хро! А хто-хто в цій рукавичці живе?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто?
— Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене!
— Оце лихо! Хто не набреде — та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш?
— Та вже влізу,— пустіть!
— Та що вже з тобою робити,— йди!
Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь — та й собі до рукавички, реве й питається:
— А хто-хто в цій рукавичці живе?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто?
— Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрідь. Пустіть і мене!
— Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно?
— Та якось будемо.
— Та вже йди, тільки скраєчку! Уліз і ведмідь, — семеро стало.
Та так вже тісно, що рукавичка ось-ось розірветься.
Коли це дід оглядівся,— нема рукавички. Він тоді назад — шукати її, а собачка попереду побігла. Бігла-бігла, бачить — лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді: «Гав-гав-гав!»
Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички,— так усі й порозбігалися лісом.
Прийшов дід та й забрав рукавичку.
Пан Коцький
В одного чоловіка був кіт старий, що вже не здужав і мишей ловити. От хазяїн його взяв та й вивіз у ліс, думає: «Нащо він мені здався, тільки дурно буду годувати,— нехай лучче в лісі ходить».
Покинув його й сам поїхав.
Коли це приходить до кота лисичка та й питає його:
— Що ти таке?
А він каже:
— Я — пан Коцький.
Лисичка й каже:
— Будь ти мені за чоловіка, а я тобі за жінку буду.
Він і згодився. Веде його лисичка до своєї хати,— так уже йому годить: уловить де курочку, то сама не їсть, а йому принесе.
От якось зайчик побачив лисичку та й каже їй:
— Лисичко-сестричко, прийду я до тебе на досвітки.
А вона йому:
— Є у мене тепер пан Коцький, то він тебе розірве.
Заєць розказав за пана Коцького вовкові, ведмедеві, дикому кабанові.
Зійшлися вони докупи, стали думати, як би побачити пана Коцького,— та й кажуть:
— А зготуймо обід!
І взялися міркувати, кому по що йти. Вовк каже:
— Я піду по м'ясо, щоб було що в борщ.
Дикий кабан каже:
— А я піду по буряки і картоплю.
Ведмідь:
— А я меду принесу на закуску.
Заєць:
— А я капусти.
От роздобули всього, почали обід варити. Як зварили, почали радитись, кому йти кликати на обід пана Коцького.
Ведмідь каже:
— Я не підбіжу, як доведеться тікати.
Кабан:
— А я теж неповороткий.
Вовк:
— Я старий уже і трохи недобачаю.
Тільки зайчикові й приходиться.
Прибіг заєць до лисиччиної нори, коли це лисичка вибігає, дивиться, що зайчик стоїть на двох лапках біля хати, та й питає його:
— А чого ти прийшов?
Він і каже:
— Просили вовк, ведмідь, дикий кабан, і я прошу, щоб ти прийшла зі своїм паном Коцьким на обід.
А вона йому:
— Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо він вас розірве.
Прибігає зайчик назад та й хвалиться:
— Ховайтесь, казала лисичка, бо він як прийде, то розірве нас.
Вони й почали ховатися: ведмідь лізе на дерево, вовк сідає за кущем, кабан заривається у хмиз, а зайчик лізе в кущ.
Коли це веде лисичка свого пана Коцького. Доводить до столу, а він побачив, що на столі м'яса багато, та й каже:
— Ма-у!.. Ма-у!.. Ма-у!..
А ті думають: «От вражого батька син, ще йому мало! Це він і нас поїсть!»
Виліз пан Коцький на стіл та почав їсти, аж за ушима лящить. А як наївсь, то так і простягсь на столі.
А кабан лежав близько столу в хмизі, та якось комар і вкусив його за хвіст, а він так хвостом і крутнув; кіт же думав, що то миша, та туди, та кабана за хвіст. Кабан як схопиться, та навтіки!
Пан Коцький злякався кабана, скочив на дерево та й подерся туди, де ведмідь сидів.
Ведмідь як побачив, що кіт лізе до нього, почав вище лізти по дереву, та до такого доліз, що й дерево не здержало — так він додолу впав — гуп! — та просто на вовка,— мало не роздавив сердешного.
Як схопляться вони, як дременуть, то тільки видко. Заєць і собі за ними — забіг не знать куди... А потім посходились та й кажуть:
— Такий малий, а тільки-тільки нас усіх не поїв!
Колобок
Були собі дід та баба та дожились уже до того, що й хліба нема. Дід і просить:
— Бабусю! Спекла б ти колобок!
— Та з чого ж я спечу, як і борошна нема?
— От, бабусю, піди в хижку та назмітай у засіку борошенця, то й буде колобок.
Послухалась баба, пішла в хижку, назмітала в засіку борошенця, витопила в печі, замісила гарненько борошно, спекла колобок та й поклала на вікні, щоб простигав.
А він лежав, лежав на вікні, а тоді з вікна на призьбу, а з призьби на землю в двір, а з двору за ворота та й побіг покотився дорогою.
Біжить та й біжить дорогою, коли це назустріч йому зайчик.
— Колобок, колобок, я тебе з'їм!
— Не їж мене, зайчику-лапанчику, я тобі пісеньки заспіваю:
— Ану заспівай!
Я по засіку метений, Я із борошна спечений,— Я від баби втік, Я від діда втік, То й від тебе втечу!
Та й побіг знову. Біжить та й біжить... Перестріває його вовк:
— Колобок, колобок, я тебе з'їм!
— Не їж мене, вовчику-братику, я тобі пісеньки заспіваю.
— Ану заспівай!
Я по засіку метений, Я із борошна спечений,— Я від баби втік, Я від діда втік, Я від зайця втік, То й від тебе втечу!
Та й побіг... Аж іде ведмідь.
— Колобок, колобок, я тебе з'їм!
— Не їж мене, ведмедику, я тобі пісеньки заспіваю.
— Ану заспівай!
Я по засіку метений, Я із борошна спечений,— Я від баби втік, Я від діда втік, Я від зайця втік, Я від вовка втік, То й від тебе втечу!
Та й побіг. Біжить та й біжить дорогою... Стрічається з лисичкою:
— Колобок, колобок, я тебе з'їм!
— Не їж мене, лисичко-сестричко, я тобі пісеньки заспіваю.
— Ану заспівай!
Я по засіку метений, Я із борошна спечений,— Я від баби втік, Я від діда втік, Я від зайця втік, Я від вовка втік, Від ведмедя втік, То й від тебе втечу!
— Ну й пісня ж гарна! — каже лисичка.— От тільки я недочуваю трохи. Заспівай-бо ще раз та сідай до мене на язик, щоб чутніше було.
Колобок скочив їй на язик та й почав співати:
Я по засіку метений...
А лисичка — гам його! Та й з'їла!
Назад
Догори